Російська система утримання українських військовополонених перетворилася на конвеєр смерті, де тортури починаються з перших годин після захоплення. За даними Офісу генерального прокурора України, на території Росії та окупованих нею територій налічується 259 стаціонарних місць тривалого утримання бранців. Ще 99 місць використовуються для тимчасового перебування, з яких 74 розташовані на окупованих українських землях.
Одним із найжорстокіших місць є слідчий ізолятор №2 у Таганрозі Ростовської області. З 2022 року, коли цей ізолятор став основним місцем утримання захисників Маріуполя, він фактично перетворився на конвеєр кримінальних справ проти українських військових. Тортурами супроводжувалася переважна більшість допитів, хоча лише приблизно в 30% випадків метою було отримання самообмови. Внаслідок тяжких побиттів і ненадання медичної допомоги в Таганрозі загинули щонайменше 16 українських військовополонених — це найвищий відомий рівень смертності серед усіх місць утримання в Росії. Правозахисники не виключають, що реальна кількість загиблих може бути більшою.
Іншим місцем з особливо страшною репутацією є тюрма у Верхньоуральську Челябінської області. Це так звана «критка» — місце, де людей тримають у камерах, а не в бараках, із жорсткішим режимом, ніж у виправних колоніях. У Росії таких «криток» лише сім. Верхньоуральська тюрма має довгу історію: тут колись сиділи опальні члени Політбюро Зінов'єв та Каменєв, у камері вбили більшовика Карла Радека, утримували двоюрідну сестру Гітлера Марію Коппенштайнер. Сьогодні для родичів українських полонених це місце залишається закритим і невідомим. «Що про неї відомо? Що там утримуються українські військові, переважно засуджені за тероризм, яким дали кілька років тюрми. Скільки їх конкретно — ми не знаємо. Що там відбувається з українцями всередині — ми не знаємо», — розповідає голова Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко.
Історія родини Євдокименків ілюструє, як виглядає полон для українських військових. Житель Київщини Артем Євдокименко двічі опинявся в глухій невідомості через свого брата Олександра. Той був мобілізований восени 2024 року, служив у 48-й окремій штурмовій бригаді. Взимку зв'язок із ним урвався. На початку січня 2025-го представники ТЦК повідомили родині, що Олександр вважається безвісти зниклим. Пізніше Артем знайшов у мережі відео, яке показало, що сталося: у бліндаж, де перебували українські військові, росіяни закинули гранату. Троє встигли вибратися, серед них Олександр, який, попри уламкові поранення, вивів із собою побратима. Так бійці потрапили в полон.
Через кілька днів Артем знайшов у телеграм-каналі фотографію брата з перев'язаними руками. «У мого брата немає пальців на лівій руці, тому переплутати його з кимось було неможливо. Він був дуже зарослий, сильно схуд, але я все одно його впізнав», — розповідає Артем. Перший лист із Донецького СІЗО викликав сумніви, але зустрічний лист із запитаннями, відповіді на які міг знати тільки Олександр, усе підтвердив. Згодом суд призначив Олександру 14 років позбавлення волі: рік у тюрмі та 13 — у колонії суворого режиму за «терористичний акт, вчинений за обтяжуючих обставин». Після вироку його етапували до тюрми у Верхньоуральську, і зв'язок знову обірвався.
«Ця тюрма вважається одним із дуже жорстоких місць. Адвокатка намагалася потрапити до брата, але їй цього не дозволили. Його просто не вивели на зустріч», — каже Артем. Зазвичай це означає, що або бранцю не повідомили про приїзд адвоката, або силою змусили написати відмову. Лише за кілька днів до виходу статті Артем дізнався, що брат живий: відбулося касаційне судове засідання, куди Олександра вмикали через інтернет-зв'язок, але звук нібито не вдалося налагодити, тому засідання перенесли.
Поки Олександр перебував у Донецьку, він писав брату про умови: світло в камері, яке ніколи не вимикали, і про те, як полонених виводили в коридор і змушували цілий день стояти. Спілкування з людьми, які мали уявлення про Верхньоуральськ, показало, що умови в Донецькому ізоляторі можуть здатися квіточками порівняно з новим місцем утримання. Правозахисники наголошують, що цей «чорний ящик» стане прозорішим лише тоді, коли звідти почнуть повертатися українські полонені. Саме вони є одним із головних джерел інформації про те, що Росія робить з бранцями. Поки з Верхньоуральської тюрми не звільнили жодного українця.
Загалом, за словами співкерівниці департаменту захисту прав військовослужбовців Медійної ініціативи за права людини Марії Климик, умови в різних місцях утримання можуть відрізнятися, але ставлення до полонених і рівень катувань у Таганрозі були одними з найжорстокіших. Тортури супроводжували переважну більшість допитів, хоча лише в частині випадків метою була самообмова. Система російських тюрем для українських військовополонених залишається закритою, а кількість загиблих — ймовірно, значно більшою, ніж офіційно відомо.